Доброволець,
громадський діяч,
фанат історії
й подорожей

«Азовець» з Полтавщини Едуард Горошочок

Якось в дитинстві шкільна вчителька зводила Едуарда Горошочка з однокласниками до каменю-пам’ятника жертвам Голодомору на Полтавщині і розповіла про злочини, скоєні радянською владою. Це справило таке сильне враження на хлопця, що через роки, під час Євромайдану, Едуард власноруч звалив пам’ятник Леніну в рідному місті. «Скорбота за вбитими предками дає сили захищати себе і нащадків», — говорив він.

Горошочок народився в Нових Санжарах — «мальовничому краї на березі Ворскли, за 36 кілометрів від обласного центру». Він пишався, що рідна Полтавщина — місце скіфського кургану, могили засновника Великої Булгарії хана Кубрата й битв Мазепи та шведського короля проти Московії.

Логічно і передбачувано, що, коли почалася Революція Гідності, він став її активним учасником і пройшов «дубинки, щити, резинові кулі, світлошумові гранати, гранати з цвяхами, подразнювальний газ, крижану воду і кулі снайперів». У лютому 2014-го на Інститутській в Києві він «таскав трупи, плакав та слухав “Пливе кача”».

Логічно і передбачувано, що, коли почалася Революція Гідності, він став її активним учасником і пройшов «дубинки, щити, резинові кулі, світлошумові гранати, гранати з цвяхами, подразнювальний газ, крижану воду і кулі снайперів». У лютому 2014-го на Інститутській в Києві він «таскав трупи, плакав та слухав “Пливе кача”».

Після Євромайдану Ед долучився до полку «Азов», брав участь у Широкінській операції на Донеччині: воював з автоматом проти танків та артилерії, звільняв окуповані території. 

Він провів на передовій майже пів року й дістав поранення в плече. Волонтери та «Азов» оплатили йому операцію, а замість відновлення після неї він зняв гіпс і поїхав Україною: «подивитися, за що саме потрібно стояти на фронті до кінця». Побував у Києві, Кам’янці-Подільському, Хотині, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі, Львові, Полтаві, Хортиці. 

2016-го він повернувся зі служби додому з бажанням «робити зміни». ПТСР, пізніше казав він, — це коли ти хочеш врятувати всіх, а насправді допомога потрібна тобі. Йому допомогли подорожі, гори й побратими, які тепер були по всій країні.

Разом з ними він створив на Полтавщині громадську організацію «Вороскол». Вона опікувалася військово-патріотичним вихованням та залученням ветеранів до підприємницької діяльності. Їм вдалося отримати понад 42 гектари сільськогосподарської землі. Вони мріяли відкрити там реабілітаційно-екологічний центр для колишніх військових, щоб було де «заземлитися, прислухатися до себе і зрозуміти, куди рухатися далі мирними шляхами».

«Немає ніякого рецепту, як стати багатим та щасливим в цій країні, — казав він. — Тут немає і найближчим часом не буде медицини, освіти, адекватної оплати за працю і пенсій. Зате тут є ідеальні умови, щоб зробити себе самому. Все ще попереду».

Особисто у нього попереду було найкраще — зустріч з дружиною. Він побачив її на освітньому заході з екології в Києві і написав їй у соцмережах. Більше вони не розставалися, хоча спочатку жили в різних містах. Через рік Едуард і Олександра побралися. Еду здавалося, що весілля в країні, де йде війна, недоречне, тому вони розписались і з наплічниками полетіли до Занзібару. «Чудовий материк, щоб з відстані зрозуміти цінність України», — писав він у свій медовий місяць. 

Ед обожнював подорожі, постійно вишукував дешеві квитки й заздалегідь планував поїздки. Найбільше любив гори, які називав сім’єю. Особливо захоплювався сноубордом: «Коли піднімаєшся на вершину, в обличчя летить сніг, унизу маленькі будинки з крихітними людьми, чудова природа, ти стоїш і відчуваєш, що тобі під силу все!»
2019-го в пари народилася донька Зоряна. Едуард тоді подарував дружині автівку. Він взагалі був справжнім романтиком: любив носити однакові речі з коханою (навіть на весіллі пара була в однакових зелених кроксах), влаштовував незабутні побачення, багато фотографував Олександру, говорив особисто й публічно писав, як нею пишається.

Молода родина робила ремонт, планувала майбутнє, Едуард мріяв здобути освіту історика. Історія була його пристрастю. Навіть їхнього собаку він назвав Горліс на честь вояка УНР і автора відомого історично-документального роману «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського. 

Наприкінці 2020-го настрій в Едуарда змінився: він став сумним. Як у багатьох ветеранів в нього з’явилися передчуття й тривога. Він говорив, що «має готуватися, бо ворог скоро прийде», і наприкінці 2020-го року вирішив повернутися в полк. Олександра не була рада цьому, але вони відпочатку домовилися: якщо почнеться велика війна, чоловік повернеться на службу.

Едуард знову підписав контракт з «Азовом» і знову потрапив у Маріуполь. Місто дуже змінилося на краще від  2014 року, коли він служив там вперше, але все одно було важко перебувати так далеко від родини.

Взимку 2022 року він почав переводитися до Києва, щоб бути поближче, але почалося повномасштабне вторгнення, і він опинився в найстрашнішому його місці. І не злякався. «Я вже не той хлопчик якого ви не боялися, — писав він тоді у фейсбуку, звертаючись до росіян. — Я досвідчений Воїн. Мене навчили безжально вбивати вас, і я буду вбивати вас, доки ви не дасте спокій моїй країні. Я не відчуваю болю, я не боюся смерті, я готовий померти за свій дім і назавжди залишусь в серцях тих, за кого віддам своє життя».

Життя російські воєнні злочинці відібрали у нього 15 квітня 2022 року. Того дня Едуард написав дружині, що повернеться додому на день народження доньки — 26 квітня. Тієї ж ночі дорогою від заводу імені Ілліча на «Азовсталь» 32-річний Едуард Горошочок загинув. «Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце». Його тіло досі не вдалося повернути додому. 

Олександра після його загибелі створила спільноту  жінок полеглих воїнів. Разом вони ходять в гори, які Едуард так любив. 

Батько Едуарда після смерті сина долучився до полку «Азов».

Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Едуарда.