Хранителька
пам’яті
Бойова медикиня і громадська
діячка Ірина Цибух
Перші дні повномасштабної війни Ірина Цибух зустріла на Донеччині. Там вона разом з колегами презентувала документальний фільм “Відстань” про життя підлітків у віддалених селах Донеччини та Луганщини.
Львів’янка з патріотичної родини, вона особливо шанувала українців зі сходу. Розуміла, що їм складніше відчувати свою ідентичність в умовах російської пропаганди та впливу. Іноді жартома представлялася, ніби вона з Макіївки, щоб ламати стереотипи й упередження до жителів регіону. Її суперсилою було говорити з людьми, які мали інші погляди, зберігаючи при цьому повагу і завойовуючи довіру.
Ірина, журналістка за освітою, завжди жила з відчуттям відповідальності за країну. Її активна громадянська позиція сформувалася задовго до повномасштабного вторгнення. З 2015 року вона постійно волонтерила, допомагаючи військовим і всім, хто потребував підтримки через війну.
У 2017 році Іра приєдналася до команди “Суспільного”, а вже за два роки як медіаменеджерка очолила регіональну філію “Суспільне Донбас”, пізніше – стала рушійкою реформи на UA Дніпро. Реалізовувала грантові проєкти, знімала документальні фільми, розвивала програми медіаграмотності для дітей та підлітків, співпрацювала з неурядовими організаціями.
Побачене під час війни в містах сходу спонукало Ірину вступити на програму з публічного управління та адміністрування до Київської школи економіки. Після війни вона хотіла “стати гарним управлінцем, щоб ефективно працювати з кризами, вчитись, служити, не ціпеніти від страху у складні моменти і брати відповідальність за рішення”.
Люди поруч розуміли: колись Ірина буде на війні не тільки як волонтерка. Так і сталося у 2022-му, коли вона долучилася до добровольчого медичного підрозділу “Госпітальєри” й стала парамедикинею, щоб рятувати життя українських військових.
Вона дуже багато працювала на ротаціях у найгарячіших точках. У своїй роботі бойової медикині і командирки екіпажу Чека — такий позивний вона обрала ще на початку війни — поєднувала вимогливість і професіоналізм з емпатією. З її ініціативи екіпаж переобладнав звичайний пікап на повноцінний кейс-евак та зняв мініфільм про цей процес, щоб поділитися зі спільнотою ефективними рішеннями, які працюють на порятунок поранених.
Навчаючи інших, вона сама постійно навчалася. У години відносного спокою читала, аналізувала ситуації, шукала способи зробити евакуацію ефективнішою. Їй боліло від болю поранених, але водночас вона зберігала почуття гумору й підтримувала усіх, хто був поруч. Іра була надзвичайно сміливою в роботі на передовій.
З перших днів повномасштабного загинуло багато близьких для Іри людей. Збереження пам’яті про них стало одним з головних фокусів її публічної діяльності. Вона відвідувала всі можливі заходи, присвячені питанням меморіалізації. Використовувала свій досвід у менеджменті, щоб говорити про важливість пам’ятування, працювала над державною стратегією політики пам’яті. Планувала присвятити цьому свою магістерську роботу у Київській школі економіки.
Близькі знали: між ротаціями їй хотілося сховатися від усіх. Але вона одягала військовий однострій з шевроном “Госпітальєрів”, заплітала світле волосся в коси і виходила говорити. Про війну, проблеми жінок на фронті, важливість збереження пам’яті про полеглих.
Ірина вміла влучно формулювати думки, надихати й наснажувати навіть у найскладніших розмовах. Вона мимоволі ставала центром будь-якого заходу, на якому була присутня. Ідеалістичність молодості в ній поєднувалася з конкретністю і прагматичністю людини, яка бачила війну. Прагнення змінювати світ – з менеджерським підходом. Пристрасть – з відповідальністю.
Напередодні загибелі Ірина провела лекцію про вшанування полеглих для представників українського бізнесу. Наступною подією мала cтати велика конференція на цю ж тему. Але під час виконання бойового завдання на Харківщині ранком 29 травня 2024 року кейс-евак її екіпажу підірвався на міні. Ірина загинула на місці, за декілька днів до свого 26-го дня народження.
Загибель подруги Чеки стала потрясінням для всіх українців. Навіть у стрічках соціальних мереж, де новини про втрати, на жаль, з’являються щодня, люди ще довго не могли прийняти цю трагічну звістку. Про її життя та смерть писали численні українські й міжнародні медіа. В Ірині бачили втілення українського майбутнього — людину з великим потенціалом, яка вже змінювала країну своєю роботою та службою.
Тоді ж, молодший брат Юрій опублікував лист, написаний сестрою на випадок загибелі. “Не гайте часу на страждання, – писала вона – живіть далі. Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими”.
Навіть власний похорон Ірина сповнила важливими сенсами. Вона залишила детальний заповіт щодо його організації: склала перелік пісень, які мали звучати замість скорботного плачу; попросила, щоб усі прийшли у вишиванках; а після церемонії запалили ватру і пили чай. Вона прагнула показати, що пам’ять можна вшановувати гідно і з теплими спогадами — без формальностей.
Могила Ірини Цибух на Марсовому полі у Львові стала місцем живої пам’яті. До неї приходять українці та іноземці. Біля неї співають ті самі пісні з її плейлисту. Окрім квітів, приносять горщики з декоративними помідорами. В інтерв’ю незадовго до загибелі Іра сказала, що мріє про дім, дітей, чоловіка і садити помідори у високих грядках. “Тільки спочатку треба закінчити війну”.
Робити це доведеться без неї. Але пам’ятаючи її. Київська школа економіки заснувала стипендію імені Ірини Цибух. Щороку її вручатимуть студенту чи студентці, які продемонструють виняткову мотивацію та відповідність духу і характеру Чеки. Ви можете підтримати стипендію своїм внеском в пам’ять про Ірину.
Вона вважала: “Найважливіше для українського суспільства — це знання. Я думаю, що задля того, аби сталися зміни внаслідок великих потрясінь, треба мати освіту. Освіта і знання — це ключ до змін, зростання й розширення горизонтів.”
Чека отримає посмертно найвищу відзнаку за служіння своїй країні — звання Героя України. На честь Ірини друзі та рідні також заснують фестиваль ЧекаFEST, який вперше відбувся у день її народження 1 червня в Шевченківському гаю у Львові. 2,6 млн грн з благодійного збору передали побратимам та посестрам Іри — на оновлення медобладнання “Госпітальєрів”, що продовжують рятувати.
Прощання з подругою Чекою на кілька годин зупинить Київ і Львів — сотні людей заповнять центральні вулиці, щоб віддати їй шану. Вона мріяла, щоб кожне місто України щодня зупинялося на хвилину мовчання, вшановуючи тих, хто віддав життя за незалежність. Цю її місію тепер продовжує громадська організація “Вшануй”. Завдяки цьому все більше людей долучається до ритуалу вшанування о 9:00. Хтось згадує саме Іру.
Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Ірини.