Творчий
програміст,
викладач та
письменник

38-річний киянин Максим Петренко

Максим Петренко захоплювався кулінарними експериментами. Чого варті його сирники або ж коржики для мініпіц у вафельниці! Це стосувалася не тільки готування — він проявляв винахідливість у всьому. 

Творчий підхід він виплекав ще з молодшої школи, де навчився працювати з лютівником і постійно щось вигадував, розбирав різні електричні прилади, створював схеми, дивився, як що працює. Дитяча любов поєднувати деталі в конструкторах в дорослому житті привела його до участі в міжнародних змаганнях роботизованих платформ. Максим розробляв програмовані конструктори, створював рухомі платформи на траках і навіть запрограмував робота, що награє мелодію «Щедрика».

Так само від юних років Максим дуже любив каміння. Міг годинами сидіти випилювати, виточувати, обробляти, щоб із неогранованого каменю з’явилася оригінальна річ. Його колекції коштовного каміння і виготовлені з нього прикраси приємно дивували друзів. Свою безперестанну творчість він проявляв ще й в майстерному створенні ароматичних композицій. Чаклував над різними колбочками, експериментував із запахами, шукав особливі комбінації — створював парфуми.

За що б не брався — усюди шукав нових смаків, форм, звучань і проявів. Творчість була керунком Максимових починань, у ній він розкривався в усій притаманній йому багатогранності.

Проте сімʼя Петренків не була творчою, ба більше — далекою від всього мистецького, інженерно-технічною. Мама й тато працювали на одному зі столичних заводів. Максимові було тринадцять, коли сімʼя втратила годувальника. Тож він ще підлітком перейняв на себе обовʼязок піклуватися про маму та молодшого брата, якому було тільки два роки.
Багато допомагав бабусі з дідусем у селі по господарству: працював на городі, продавав на ринку домашню городину. Всіляко долучався до важкої сільської роботи, аби допомогти родині.

Час, проведений з дідом, для Максима слугував стимулом пізнавати історію. Дід мав твердий характер і стійку вдачу: не будучи священником, таємно провадив Божу службу. Уважність до людей та всього, що навколо відбувається, кристалізувалася з дідом: саме з ним Максим тренував спостережливість й зосередженість, коли той розказував про минувшину. Це була свого роду розкіш для допитливого Максима — слухати очевидця історичних подій. 

Патріотом Максим відчув себе ще від 5-го класу. Шкільні уроки історії України та дідові розповіді про Голодомор і переслідування їхньої родини — стовпи Максимових націоналістичних переконань. Він від юних літ шанував День Незалежності, з року в рік намагався раніше викопати з дідом та бабою картоплю, щоб встигнути на свято до Києва. Хлопець ненавидів Леніна й завзято сперечався із комуністами. Власні дитячі заощадження Максим витратив на Конституцію і збірку книг Чорновола.

Після випуску в школі Максим вступив до училища та влаштувався на роботу в хімічному підприємстві. Праця була шкідлива для здоров’я, але за неї платили чималі кошти. Це був спосіб допомогти мамі.

2002-го року Максим став студентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». І там від 2-го курсу, з посади лаборанта кафедри комп’ютерної інженерії, почалась його професійна кар’єра. Отримавши диплом з відзнакою, він залишився працювати викладачем Інституту комп’ютерних технологій. Встиг попрацювати в різний час на всіх кафедрах інституту. Став таким знавцем цифрової техніки, що на нього завжди був попит. Підвищував кваліфікацію в Інституті інформаційних і бізнес-технологій за фахом «Менеджер комп’ютерних систем, системний адміністратор». Як викладач центру інформаційного доступу навчався та проходив стажування в Республіці Кореї.

Максимові відкрився широкий світ, але він волів збудувати свою хату в селі. Щоб отримати передбачені законом кілька соток землі під будівництво, обʼїздив велосипедом безліч селищ на Київщині. Доля всміхнулась йому в селі Біла Криниця, на межі Київщини й Житомирщини. Зарослий пустир Максим викорчовував власноруч, як і заливав фундамент, зводив стіни й покрівлю. Вистачило йому й снаги засіяти квітами грядку довкола хати. У сільській школі влаштувався вчителювати — навчав інформатики. 

Під час Революції Гідності Максим став у перші лави борців. На початку війни 2014-го не мав сумнівів, що мусить одягнути військову форму, хоча за станом здоров’я не міг бути мобілізованим. Два роки воював на Донбасі в АТО-ООС, як заведено було називати війну до повномасштабного вторгнення. 

Швидко влившись в армійське життя, не полишав і цивільну роботу, а коли приїздив на ротації, продовжував викладати. І навіть захистив дисертацію. 

Після демобілізації викладати, як раніше, не міг — шукав виклики. Став завідувачем лабораторії кіберфізичних систем і працював зі студентами над робототехнікою.

2018-го Петренко навчався в Київській школі економіки на програмі для ветеранів. Це середовище дало поштовх стати не бізнесменом, а винахідником у галузі електроніки. Максим наполегливо проєктував і до кінця 2018-го вже мав прототип, який можна було використовувати в навчанні. Його студенти отримали нагоду проводити дослідну експлуатацію конструктора, за допомогою якого готували прототип пристрою і його подальше програмування. Корпус Петренко надрукував на 3D-принтері. 

В круговерті активностей Максиму стало снаги й сил написати книгу. Він мав на меті дослідити себе і своїх побратимів у війні та побудувати місток між тими, хто з бойовим досвідом, і цивільними читачами й читачками. 

З притаманним йому наміром — зробити якісно, Максим навіть ходив на письменницькі курси. Само зробив дизайн книжки і ескіз обкладинки. Видав книгу за кошти, накопичені під час служби. Про прибуток йому не йшлося, як і у багато-чому іншому, на авангарді була його ідейність. 

2019-го книга «Спокійної ночі» побачила світ. З нею він став активним завсідником міських бібліотек: багато часу присвячував спілкуванню з читачами та читачками та охоче погоджувався виступати у школах. 

Багато власного часу вкладав у системну популяризацію книг, особливо патріотичної тематики. Зокрема, провів дослідження, створив базу даних та запровадив окрему каталогізацію ветеранської літератури, наявну у всіх бібліотеках столиці. Для кожного району Києва він створив окремі сайти, які допомагають ознайомитися з асортиментом публічних бібліотек. Звісно, найпершими там видно книги про нашу війну.

За роботу програміста Петренко не попросив ані копійки, ба більше — відмовився від будь-яких прав на виконану роботи й передав продукт у суспільний вжиток.

Шляхетність його вдачі проявлялася в усьому, але в ставленні до книг і популяризації читання — особливо. Максим збирав книги, від яких люди хотіли позбавитись, реставрував і віддавав у бібліотеки. До улюбленої бібліотеки на Соломʼянці ніколи не навідувався з пустими руками. Щоразу частував колектив своєю випічкою чи цікавим втіленням рецептів, які підгледів в Кореї. 

Максим Петренко із позивним «Доцент» вдруге взяв до рук зброю вранці 24 лютого 2022-го і повернувся у свій батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Загинув він в червні 2022-го року. Його поховали на Алеї героїв Лісового кладовища у Києві тільки в листопаді 2023-го — понад рік його вважали безвісти зниклим. Cеред речей Максима, які знайшли й повернули побратими, була збірка віршів Саші Кладбище. Це Максим заохотив її видати книжку. Він не тільки писав сам, а й наснажував інших. 

Нині близькі готують книжку спогадів про нього: «Тепер наша черга про нього писати».

Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Максима.