Патріот,
підприємець,
романтик
Доброволець з Миколаєва
Олексій Губський
Про Олексія Губського перш за все говорять дві речі: «світла доброта» й «тверді переконання». Перше, мабуть, від матері, друге — від батька. Батьки Олексія, Наталя та Сергій Губські, з першого класу разом. Наталя завагітніла, коли вони ще були студентами. Ростити сина допомагали бабусі.
Олексій, їхній єдиний син, був творчим з дитинства, у школі писав вірші. Веселий, приязний, добрий, оптимістичний, в усьому шукав щось гарне, з кожної ситуації бачив позитивний вихід. Після школи він спочатку закінчив університет кораблебудування в Миколаєві, а тоді вступив до херсонського морехідного училища. Він був на вдачу романтик, а не інженер: мріяв стати моряком і піти у «кругосвєтку».
Губські ніколи не були громадськими активістами: звичайна родина, дім, робота, дитина, але Олексій рано долучився до молодіжного патріотичного об’єднання «Сокіл», а потім і до місцевого осередку політичної партії «Свобода». Усвідомлення себе українцем, націоналістичний осередок, де плекають традиції, історію, мову — для нього це було справді дуже важливо.
Звісно, з такими інтересами він не міг не поїхати до Києва на Євромайдан. Мама досі пам’ятає, як він, вже зібраний, оголосив їй про те, що їде, в останній момент, — щоб не плакала й не відмовляла. Коли він повертався з Києва, очі в нього горіли. «Я такого ніколи в житті не бачив, наскільки люди сплотилися», — розповідав він. Якийсь незнайомий чоловік на Майдані побачив, що Олексій бігає там у легкій куртці, і одразу віддав йому свою, теплу. Олексій називав Майдан «вуликом, де кожен робить щось корисне». Своє піднесення він привозив додому. У Миколаєві його тоді не дуже розуміли й майже не вірили.
Кохана Олексія вірила й розуміла. З Мариною вони вчилися в одній школі, але парою стали, коли почався Євромайдан. Тоді вони були дітьми: наївними, щирими, любили і рятували місцевих тварин. Почувалися на одній хвилі. Єдине, Олексій був більш обізнаним у політиці.
Те, що «Україна понад усе» Марина чула від Олексія з першої зустрічі. Тому, коли одночасно з їхньою історією любові почався новий Майдан, вона без слів розуміла, що Олексій братиме участь. Пізніше стало ясно, що він поїде й на війну. Проте один рік вони все ж присвятили один одному. Щотри місяці кудись їздили: на концерти, в інші міста й містечка. Улюбленим українським містом у Олексія був Львів. А 2015-го Олексій сказав: «Марино, я піду на війну». «Так, я розумію», — відповіла вона.
А тоді з’ясувалося, що Марина вагітна. Вони, звісно, думали про дітей. Олексій ще на першому побаченні сказав, що свого майбутнього сина обов’язково назве Святослав, на честь українського князя. Князь був для нього символом духу, волі, відданості країні, побутової скромності та братерства. Тільки народити свого Святослава вони планували після закінчення військової служби, але він з’явився, коли захотів.
Дружина була на четвертому місяці, коли Олексій поїхав служити. З тим же «рюкзачком», з яким їздив на Майдан. У їхній родині нікого військового не було, досвіду в нього, відповідно, жодного теж, але він був впевнений, що всього навчать. Справжній оптиміст.
Це очікувано був складний період для молодої сім’ї: Олексій переживав за Марину, Марині було важко без нього. Вагітність була складна, Марина майже весь час провела в лікарні під крапельницями.Траплялося, зв’язку з чоловіком декілька днів не було, а потім дзвонив невідомий номер, і Марина готувалася морально, щоб відповісти. На щастя, тоді вона чула: «Алло, мась, це я, все нормально».
Те, як Олексія змінила війна й служба в армії, стало помітно вже під час його першої відпустки. Він уже мав, про що мовчати з того, що побачив. Загалом Губський відслужив два роки й пережив участь у бойових діях, поранення побратимів і загибель друга, командира й дуже важливої для нього людини — Мирослава Мисли.
Продовжувати контракт він не став, але і з війни повністю не повернувся. У солдатських берцях йому було комфортніше, ніж в цивільному взутті, а коли загубилася його «атошна» шапка, це стало для нього справжньою втратою. Він уже багато часу проводив з колишніми побратимами по службі. Цінність дружби завжди була для нього висока, це в батька, а після армії взагалі вийшла на перше місце, незважаючи на родину й немовля.
Щоб повернути чоловіка до цивільного життя, Марина запропонувала відкрити ветеранське кафе. Ідею вона сформулювала на курсах для дружин військових, на які пішла в пошуках підтримки, поки Олексій служив. Вони з’їздили до Києва, придбали франшизу Veterano Coffee, пройшли навчання. Дуже швидко знайшли місце — колишнє приміщення банківського відділення з жахливо зеленими стінами. Марина відразу закохалася у вікна до підлоги й відчула — воно!
Спочатку вони продавали там тільки каву, a потім додали і їжу. За каву відповідала Марина, за їжу — Олексій. Він любив готувати, навіть з сином їхні улюблені майстеркласи були кулінарні: наприклад, приготування, а потім і спільне поїдання пампухів. Олексію було важливо «правильно» підсмажити кунжут, його бургери завжди були соковиті, а стейки — ідеально просмажені.
Це був захопливий і складний час: наче поява нової дитини, коли перша ще мала. Кафе вимагало багато часу й сил. Інколи вони виходили з дому, коли син, їхня «маленька бубка»,як казав Олексій, ще спав, і повертались пізно вночі.
У Миколаєві вони були одними з перших облич ветеранського бізнесу. Це була велика відповідальність і великий виклик. Деякі місцеві відкрито казали, що кафе створено на «криваві», «зароблені на війні», гроші. Хоча насправді це були заощадження двох родин. До кав’ярні декілька разів навіть заходили прихильники проросійський партій і пророкували: «Мєсяц-два і закроєтєсь». Попри це кафе Губських пропрацювало приблизно два роки та змогло стати місцем багатьох щасливих моментів для городян.
Тепер Марині здається, що не варто тоді було поспішати з його відкриттям, що це був завеликий стрес і тиск для них обох, особливо для нього. Разом з тим, кафе дало Олексію людей. У нього дуже добре виходило спілкуватися. Він був щирий, його любили. Під час робочих конфліктів саме він, учасник бойових дій, завжди закликав до мирного вирішення проблеми. Доброта була його найсильнішою стороною.
Подружній конфлікт, а точніше напругу, нерозуміння й охолодження, яке приніс в стосунки воєнний досвід Олексія, їм з Мариною вирішити не вдалося, хоча вони дуже старалися й ходили до сімейного психолога. Зрештою вони вирішили розстатися. Марина переїхала до столиці. Олексій взявся за продаж кав’ярні, пошук нової роботи й за деякий час зустрів Машу.
З Машею, переселенкою із Донецька, він познайомився онлайн. На перше побачення він приніс банку «тушонки», бо Маша якось прохопилася, що давно її не їла, і їжу для її кицьки. Дуже швидко вони почали жити разом. Жартували, що зустрілись вже після психотерапії, тому конфлікти через непомитий посуд розрулювали конструктивно й без скандалів. Вдома у них був спокій і безпека. Для Маші Олексій був першою людиною, з якою вона могла будувати відвертий, відкритий діалог. А Олексій нарешті після війни, запуску, а потім і закриття бізнесу, розлучення, був щасливим.
Ще в січні 2022-го їх почало «нагрібати». «Вепеошниця» і «атошник», вони не мали ілюзій щодо майбутніх подій. Олексій тягав додому консерви:частину собі, на війну, частину для Маші, бо «перші тижні логістики в місті не буде». Вони багато розмовляли про війну. Не тільки про те, що можуть померти, а й дуже практично й холоднокровно: хто що буде робити, який план, куди бігти, як все це може виглядати. Льоша, звісно, мав оптимістичні погляди. Він дуже розраховував на міжнародний тиск, був впевнений, що це не може тривати довго.
23 лютого 2022 року ввечері вони вже зібрали його речі. Він міряв «броніки»: побоювався, що «пузико» виросло і вони не застібнуться. Цього разу на війну він поїхав вже підготованим і з військовим баулом замість звичайного наплічника. Його подарувала Маша. Ранком вторгнення Олексій приїхав в військомат раніше за його працівників. Його спочатку відправили на роботу, а за декілька годин — до Дніпра, у 93-ю бригаду, що до її складу увійшла «Карпатська Січ», де він служив на початку війни.
Разом з другом вони поїхали до Дніпра через Херсон і відразу потрапили на Антонівський міст, де вже пройшли бої. Вони разом намагались врятувати поранених там і розвозили їх лікарнями.
Навіть у ті перші божевільні дні Олексій пам’ятав про рідних і відгукувався до всіх, хто йому писав. Радив, заспокоював, інструктурував. Переживав, чи батьки не голодують у Миколаєві, та просив взяти його сухпайки. Постійно дзвонив сину й колишній дружині. Він встиг розповісти, що цього разу люди зустрічали українських солдатів не так, як це траплялося під час деокупації Луганської та Донецької областей на початку війни — непривітно або й вороже. Тепер вони дякували, підтримували, приносили домашню їжу. Він відчував себе справжнім захисником.
5 березня 2022 року Олексій загинув. Його колонну розстріляли в Ізюмському районі Харківської області. Губським спочатку просто повідомили це телефоном, а в кінці місяця, після тижнів горя й розпачу, батькам подзвонили й сказали негайно прийти на впізнання тіла до місцевого моргу. Олексій виглядав, наче спав.
Поховання в Миколаєві на початку вторгнення — це відсутність можливості й часу по-людськи попрощатися, обрати кладовище, зібрати рідних. Це відспівування нашвидкоруч, це пошук випадкових людей, які нестимуть труну, це обстріли на кладовищі й перекриті для проїзду дороги. І навіть у церкву втішитися не сходиш, бо все зачинено.
Після поховання кожну вільну хвилину Губські були на кладовищі, приходили, наче в гості до сина. Наталя плакала, а чоловік мовчав. Їй навіть страшно було за нього. Добре, що Маша відразу після вторгнення переїхала до них і розмовляла з ним, друзі родини дзвонили щовечора, колишня невістка з онуком — теж.
Онук Святослав став ядром, яке об’єднує тепер всю родину. Після загибелі батька він сказав: «Раніше у мене була проста душа, а тепер — непроста». Восьмирічний хлопчик чутливий і добрий — у батька. І теж мрійник. Нині він мріє зібрати власними руками «запорожець». Автомобільна тематика — це від дідуся. Ще він дуже гарно малює — це в обох бабусь. А ще цікавиться історією — це теж у тата. Нещодавно він написав справжню доповідь про Чорнобильську АЕС і не побоявся виступити з нею перед старшими дітьми в школі. Сміливість у нього теж від тата, який його дуже любив.
Святослав з мамою живуть під Києвом. Марина розвивається як гештальт-терапевтка. Її досвід дружини ветерана допомагає їй підтримувати інших жінок.
Маша почала керувати благодійним фондом у Миколаєві. Після загибелі Олексія вона виконала одну з їхніх двох спільних мрій — взяла ще одного кота. Ім’я йому вони давно придумали разом. Їм обом, ще до знайомства, подобалася книжка військової волонтерки Євгенії Духопельникової. У ній іграшку одного з героїв звали Йєнкс. Так Маша назвала тварину. У Йєнкса-кота «дві контузіі, дві протрузії, він розумний, глухий, тривожний і хитрий, як лис». Льоша був би від нього в захваті, каже Маша.
Другу мрію, про подорожі, вони частково встигли виконати разом — з’їздили до Мадриду. В Олексія це була перша закордонна поїздка, а Маша не тільки часто їздила, а й зазвичай була організаторкою таких поїздок. Ідеальна пара. Замість повномасштабного вторгнення, вони збиралися поїхати до Лісабону. Одного дня Маша планує виконати і цю їхню мрію.
Олексія посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. На його честь в Миколаєві назвали вулицю. Колишнє кафе Губських продовжує працювати вже з іншими власниками й під іншою назвою. Рідним Олексія подобається бачити там людей. Для них це — свідчення того, що життя обірвалось, але історія триває.
Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Олексія.