Доброволець,
командир,
підприємець

Старший лейтенант з Києва
Олексій Рубцов

Вперше країна дізналася про Олексія Рубцова через танці. В 2016 році відеоролик, на якому він у повній військовій екіпіровці танцює самбу,  з’явився в мережі і потрапив в національні новини. Олексій жартував, що це гарна розминка для військових, класний спосіб “підгонки” спорядження, а головне – “підіймає моральний стан бійця і настрій оточуючим”. Так це і було.

Танцями киянин Рубцов зайнявся на Чукотці – туди його вивезли на декілька років батьки по роботі. Можливо, саме там почала формуватися його ідентичність як патріота. 

У вісім років хлопець з родиною повернувся додому. Окрім танців він захопився ще історією та літературою. Через гострий характер та поведінку змінив декілька шкіл, був впертим та наполегливим. Вболівав за київське “Динамо” і заслужив репутацію пристрасного фаната.

Після школи Олексій навчався в університеті Тараса Шевченка, здобув там фах юриста і закінчив військову кафедру у званні старшого лейтенанта. Почав працювати у банку. 
Під час активної участі в Євромайдані познайомився з майбутньою дружиною. Ірина разом із подругою ходила в госпіталі та шила одяг для поранених. Він одразу видався їй харизматичним, впевненим у собі, з сильною енергетикою і дуже небанальним почуттям гумору. 

Коли почалася війна, Олексій долучився до полку “Азов”. Брав участь у боях на Донеччині. Під час одного з них отримав серйозне поранення. Пройшовши тривалу реабілітацію, він повернувся у стрій. 

Тільки вагітність Ірини і практично ультиматум з її сторони, змусили його демобілізуватись. Після цього він з цікавістю і азартом взяв на себе роль керівника бізнесу дружини – швейного підприємства, яке виробляло трикотажний одяг. Відчувши, що йому не вистачає знань, він вступив на програму для ветеранів-підприємців у Київську школу економіки. Олексій був спраглим до знань, активним і дотошним студентом. Завжди мав запитання до викладачів, часто питав їхньої думки й поради, любив папірці, записи, уточнення й обрахунки. Дружина ходила з ним на відкриті лекції і пам’ятає, що не було жодного викладача чи студента, який би не любив з ним спілкуватися. І це попри його прямолінійність, жорсткі жарти й постійні підколки.

Отримавши нову освіту, Олексій дуже швидко став успішним керівником. Він максимально занурився у всі процеси їхнього з дружиною бізнесу – від виробництва до спілкування з клієнтами – і налаштував їх так, що вони продовжують ефективно працювати й давати прибуток. Тільки після його загибелі стало помітно, яку велику частину роботи він брав на себе і як багато встиг зробити.

Надійним партнером Рубцов був не тільки в роботі, а й в особистому. Він брав участь в усій хатній роботі: прибирав, пилесосив, прав, складав речі, завозив дітей в садочок і школу, готував дружині сніданки. Він був лагідним батьком для сина, а потім і доньки. Вкладаючи спати, складав їм власні казки про динозаврика і тракторець. 

Азартний і енергійний в роботі і спілкуванні, вдома він був розслабленим та любив комфорт. В побуті з ним було легко. Як і в поїздках. Олексій підсадив на подорожі всю родину. Перша спільна закордонна поїздка була його сюрпризом і подарунком Ірині на день народження – вони з’їздили у Берлін. Згодом, вже з двома дітьми, вони регулярно вибирались на море. Неодноразово бували в Хорватії. Олексій захоплювався цією країною, тому що воював разом з хорватами у “Азові”. Перед повномасштабним вторгненням Рубцови побували в Іспанії та Італії.

Попри або, може, саме через активний спосіб життя, Олексій і Ірина мріяли про будинок за містом. Хотіли бути подалі від людей, їздити там на вєліках, бігати (Олексій серйозно захопився бігом і заразив ним дружину), завести собаку, купити крісло-гойдалку, проводити вечори на терасі, пити чай, розмовляти, слухати музику і танцювати вдвох під український варіант хіта Despacito. Танці Олексій не розлюбив. Хоча в дорослому віці надавав перевагу боксу.

На мрію про будинок Рубцови навіть встигли отримати земельну ділянку в області, але 24 лютого 2022 року Олексій повернувся на війну. Він брав участь у визволенні Стоянки, Бучі та Ірпеня, воював на Харківщині. На війні він мав такий же підхід, як в інших справах – серйозний, грунтовний, відповідальний. Перед ухваленням будь-якого рішення все аналізував, прораховував, радився з тими, кого вважав більш досвідченими, а якщо сам давав комусь пораду, то вона точно була перевірена і працююча. Як для офіцера і командира життя підлеглих були для нього головною цінністю. Навіть в найчорніші дні великої війни він не втрачав сили духу і піклувався про своїх побратимів.

Напередодні останнього бою він отримав поранення, але замість евакуації, яка ще була можлива, вирішив залишитися, бо був найдосвідченіший серед своїх побратимів і не хотів їх лишати. Через нестачу боєприпасів групі Олексія не вдалось втримати позицію і 18 вересня 2022 року він загинув в бою на Донеччині. Його тіло досі не вдалося повернути додому, попри численні спроби й зусилля рідних, друзів та побратимів.

Смерть Рубцова стала особистою втратою для багатьох військових, ветеранів, волонтерів і спільноти футбольних ультрас. В соцмережах і у медіа йому присвятили десятки некрологів, а його допис з фейсбуку – “Наш прапор б’ється не від вітру, а від останнього подиху кожного з його воїнів” – став відомою цитатою.

Молодший брат Рубцова, Олександр, після його загибелі вирішив перевестися з тилової служби на фронт. Олексію б це не сподобалось, він дуже хотів захистити рідних. Й не тільки.

Син Мирослав несподівано вдало почав спортивну кар’єру в карате. Хоча, чому несподівано? Гени. Маленька донька мріє стати військовою, коли виросте. Як тато. Часом вони просять маму включити музику, яку любили слухати з ним. Ірина з останніх сил, але продовжує їхній бізнес. Їй не хочеться, щоб праця Олексія була марна. Побудувати будинок біля лісу без нього вона більше не мріє.

Але намагається втілити іншу його мрію – пробігти шість найвідоміших та найпрестижніших марафонів світу. Вона вже подолала перший з них, в Лондоні. Олексій мав бігти його 2023 року в рамках Ігор нескорених – знаменитих міжнародних змаганнях для військових та ветеранів. Коли він загинув, організатори запропонували Ірині пробігти за нього. Попри проблеми з колінами, а головне, горе, помножене на необхідність доводити загибель чоловіка бюрократичним службам столиці, вона підготувалася і подолала дистанцію у 42 кілометри. Під час забігу на ній була футболка з фото чоловіка, позивними загиблих воїнів та українським прапором. Він майорів від останнього подиху кожного з них.

Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Олексія.