Воїн, доброволець, патріот

44-річний старший стрілець Олексій Соколовський

Олексій Соколовський дуже не любив, коли до нього зверталися – Льоха. Казав, що “льоха” – це “вагітна свиня”, і просив звертатися до себе за повним іменем. 

Дружина називає його Льошиком. Вони, ветеран та волонтерка, одружилися майже через півтора року після першої зустрічі навесні 2015 року. Олена Мерко прийшла до Київського військового госпіталя, як робила практично щоденно вже майже рік. Перший, хто кинувся в очі, – харизматичний чоловік в палаті травматології, з вогняним поглядом і козацьким чубом. Після поранення Олексій вже пробував сідати, тримаючись за прив’язану до ліжка стропу. Познайомились, поговорили про щось незначне. Біля Олексія завжди було багато людей, і Олена відразу подумала, що тут її допомога не потрібна. 

Олексій дійсно мало кому дозволяв собі допомагати. Ніколи й нікому не давав котити своє крісло колісне, хіба що просив підстрахувати, коли пересідав на нього з ліжка. “Це мої підйоми, сонечко!” – говорив він дуже пафосно на всі пандуси, – сміється Олена. – Але в цьому увесь він”.

Солдат-доброволець з Миколаївської області, він потрапив до госпіталя після боїв за Донецький аеропорт. Діставши поранення і стікаючи кров’ю під час спроби дістатися до головного терміналу, він стріляв, поки були набої, а тоді приготував гранату, щоб не просто так віддати своє життя і не потрапити у полон. Його врятували побратими. Потім лікарі дістали з нього більше 20 металевих уламків і відправили до Києва. 

Там він не лежав в лікарняному ліжку ані на секунду більше, ніж потребував його стан. Часто відмовлявся від знеболювальних і без перебільшень намотував кілометри коридорами шпиталю. Вночі він стогнав від болю, а на людях завжди був веселим, невибагливим, доброзичливим, чуйним. Таким його і запам’ятають.

Олена не одразу зрозуміла, що закохалася. Роки після розлучення зробили її обережною, але бути з Олексієм відразу стало якось дуже правильно і органічно. Обидвоє вже мали по одному шлюбу і дітей: в Олени – донька, у Олексія – сини. Близько року вони тримали стосунки приватними, навіть найближчі друзі не знали. 

Офіційно вони побралися після чергової неромантичної пропозиції від Олексія. “Коли одружимося?” – напівжартома, але регулярно запитував він. “В суботу”, – відповідала вона так само, жартуючи. Цю легенду про 20 пропозицій вони хотіли розповідати своїм онукам. Вона для сміху рахувала: 19 разів відмахнулась – і врешті на 20-й погодилася. Тоді їй здавалося, що дорослим людям з дітьми це не потрібно, після попереднього розлучення вона звикла до незалежності. Зараз їй важливо носити прізвище Олексія.

Соколовський дуже довго лікувався, долаючи наслідки важкого поранення – окрім інших ушкоджень, лікарі рятували його ногу від ампутації. На це знадобилося 26 операцій і більше двох років. Дружині важливо було зустрічати його після кожної, почути оце ще сонне «Оленко моя!».

Після поранення Олексію довелося звільнитися через інвалідність, хоча він дуже хотів лишитися. Протягом кількох місяців намагався потрапити назад до війська, хоча б на небойову посаду, написавши десятки рапортів. Про службу мріяв з дитинства, двічі навіть пробував вступити до військового вишу, захоплювався історією. Навіть малим читав казки не про принців і чарівників, а про Котигорошка. Це був вплив його діда, якого Олексій згадував з неймовірним теплом і повагою. Говорив, усе, що він вміє робити, його навчив дідусь. Дід ще пам’ятав ціну перемоги у війні і дуже пишався, що онук пішов захищати країну.

Його війна почалася у 2014 році. Олексій долучився до лав добровольчого батальйону “Донбас”. Там дивувалися, чому до них прийшов чоловік з Миколаївської області. Він дивувався, як можна було не прийти. Пізніше “Сокіл” (такий позивний мав Олексій) разом з кількома побратимами перевівся до 93 ОМБр “Холодний Яр”. Після участі в останніх боях за Донецький аеропорт його нагородили Орденом “За мужність” ІІІ ступеня, тоді ж Олексій став учасником фотопроєкту “16” українського фотохудожника Романа Ніколаєва — серії з 16 фотопортретів героїв-учасників АТО, що експонувалися в Адміністрації Президента. 

До війни Олексій був меблярем. Мав талант до роботи з деревом – проєктував і власноруч робив меблі для житла і закладів по всій країні. Для нього це було своєрідною медитацією, він дуже любив свою справу. Під час тривалого лікування також брав невеличкі замовлення і дуже тішився тим, що створює щось власноруч.

Дружина підтримала його, коли він навіть пішов навчатися до Київської школи економіки на програмі для ветеранів, мріяв відкрити свій меблярський цех. Грант на власний бізнес він тоді не виграв. Все ж таки Олексій не був підприємцем, а передусім воїном.

Врешті-решт йому вдалося знову потрапити в армію – не на фронт, як він хотів, а до полку забезпечення Сухопутних військ. Служити було непросто. Як і багато “атовців”, мав загострене почуття справедливості, намагався змінити світ навколо себе і викорінити “совок” у війську. “Попри цю його рису, Олексія в частині дуже поважали, – говорить дружина. – Це сильно відчувалося в комунікації з частиною після його загибелі”.

Згодом у них з Оленою з’явилося власне житло. Це був дуже непростий шлях крізь бюрократичні кабінети, але разом вони впоралися з цим. Олексій не був надто терплячим в цій доволі принизливій боротьбі за законне право, але Оленчин міцний волонтерський характер допоміг не відступити.

“Спочатку ми ходили по квартирі і обережно доторкалися до стін – не могли повірити, що вона наша”, – згадує Олена. Олексій облаштував собі куточок для ще однієї своєї пристрасті – гостріння ножів. Побратими досі згадують цей його талант. За легендами, в домі Соколовських ніж вважається гострим, якщо розрізає навпіл підкинутий в повітря помідор.

У їхній спільній квартирі всього було на двох – два термоси, двоє навушників, два бокали для вина. Не шість як у всіх, а два. Олексій не міг купувати собі і не купити дружині. Доходило до смішного – він купував їй речі, яких вона не хотіла, але інакше не міг.

Навіть серйозних сварок у них і тих було дві. Одна – перед першим спільним Новим роком. Побачивши маленьку ялинку, яку Олена купила за 25 гривень на ринку після свого переїзду до Києва, він спитав: «А що це за пластикова фігня?». Тоді вона сказала, що цю ялинку знає довше, ніж його. Скандалу на три дні було, насилу помирилися. Потім вони купили нову ялинку, спільну, разом.

Вдруге поскандалили через меблі для кухні. Олексій мріяв зробити їх за власним проєктом, але ж готувати на ній мала вона! Посварилися, бо їхнє бачення не співпало. Так і залишилась кухня недоробленою, поки що.

Це були сім років щасливого шлюбу і “сердечок” у месенджерах. Навчені попереднім досвідом, вони “не стратили жодної хвилини разом”, cтали “крилами один одному”, не лишили один одному жодного “незакритого гештальту”. Вони ніби вперше за все життя жили для себе.

Свою старість подружжя уявляло собі так: природа, будинок, він в кріслі з книгою, палить люльку, поруч палиця для ходьби, Олена кричить на сусідських дітей, які крадуть їхні груші. “Кохана, це ж діти, нехай беруть!” – казав би він. Голос у Соколовського, без перебільшення, як у диктора з телебачення чи з оголошень у київському метро. Був.

Велику війну вони теж собі уявляли. Тому обоє тренувалися, володіли зброєю і мали написані заповіти. 

Через пошкоджену ногу в Олексія була інвалідність, але він би пішов на війну, навіть якби її ампутували. Він завжди казав, що через поранення “недовоював”. В перші дні лютого 2022-го після вторгнення росії він охороняв важливі об’єкти cтолиці як снайпер. Потім поїхав на Харківщину і Донеччину, брав участь в боях за Покровськ, Кліщіївку і Бахмут.

Навіть з фронту Олексій дзвонив дружині ледь не сім разів за день: “Я хочу твій голос почути, кохана”.  Вона тоді волонтерила в госпіталі і навіть трішки дратувалася на це. Коли дружина не відповідала, Олексій надсилав аудіо. Зараз ці голосові повідомлення – найцінніший скарб. 

Декілька разів Олексій коротко приїздив додому. Останній раз у січні 2023-го, за десять днів до своєї загибелі. Олена зробила тоді фото, як він прощається з кицькою перед поверненням на фронт, лежачи в коридорі. Навіть якби тоді вона знала, що він їде назавжди, – не посміла б його спинити. Але пішла б з ним.

7 березня зранку Олексій написав їй, як завжди: “Цьом, побіг”. Коли наступного дня він не подзвонив, Олені стало фізично погано, але вона не з тих, хто панікує, тому продовжувала носити коробки в госпіталі – так було легше. Ті чотири дні невідомості вона пам’ятатиме завжди. Вона знала, що сталося непоправне. Знала. А тоді подзвонив побратим Олексія. Сашко розповів, як були разом у 30-годинному бою під Бахмутом. Як відстрілювалися з кулеметів, поки були набої. А потім “Сокіл” загинув від кулі снайпера. Він не міг загинути інакше, як зі зброєю в руках.

Забрати тіло Олексія із “сірої зони” вдалося не одразу, тому для Олени почалася боротьба за встановлення точної дати загибелі в свідоцтві про смерть. Олені було критично важливо відвоювати йому його героїчний бій і ще один день життя. Офіційне і, нарешті, коректне повідомлення про загибель чоловіка вона отримала (а насправді вибила) з четвертого разу, у День всіх закоханих: “У кожного своя “валентинка”. Другий Орден “За мужність” Олексій отримав посмертно, за свій останній бій.

Олена молилася, щоб чоловіка, з патріотичними татуюваннями та козацьким чубом, не знайшли та не понівечили вороги. Cпрацювало – через місяць Олексія повернули додому. Побратими повернулися за тілами своїх полеглих і дали рідним безцінну можливість попрощатися і поховати, хоча Олексій би точно не хотів, щоб хтось так ризикував заради нього. Через морози тіло Олексія залишилося неушкодженим. Наскільки можливо. 

За деякий час окоп, в якому загинув Олексій Соколовський, знову зайняли наші десантники і якимось дивом знайшли там його другий жетон. Повернули з фронту й інші його вцілілі речі. Коли Олена набралася сил їх розібрати, серед них було точильне приладдя. Ножі в їхньому домі не перестали бути нагостреними.

Машину Олексія теж повернули. В свій останній приїзд у Київ він (як відчував!) оплатив дружині уроки водіння у автошколі. Вона, в минулому професійна велосипедистка-шосейниця, ніколи не хотіла за кермо автомобіля. “Ти нікого не врятуєш без машини!” – тільки він міг навести такий аргумент. І тільки він її переконав. Вона почала навчання, але покинула. Після загибелі Олексія Олена подзвонила в автошколу і її відновили. Коли вона вперше сіла за кермо його машини вже як водійка, на капот, несподівано для ще холодного квітня, сів метелик – а для неї знак, що вона все робить правильно. Зараз вона робить те, що він не може, бо відсутній – допомагає армії. Слово “вдова” Олена не вживає. Їй досі важко змиритися з тим, що Олексія немає поруч.

Олексія Соколовського кремували в столиці. Окрім рідних, на прощанні було багато друзів – більшість з’явилися в нього з початком війни. Коли священик казав традиційне “хай йому Бог простить”, вони знизували плечима: “Сокола” навіть в гніві ніколи не бачили.

Виконавши заповіт, дружина посадила в пам’ять про Олексія червоний дуб. Саджанець подарувала київська влада. Олена не розповідає, де саме тепер росте те дерево, це їхнє таємне місце. Але якщо за десяток років десь на Київщині ви побачите статний червоний дуб, можливо, це саме він.

Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Олексія.