Солдат, коваль,
цимбаліст, син
та брат
21-річний Руслан Чоп’юк
з Закарпаття
У дитинстві брати Юрій і Руслан Чоп’юки часто ходили разом у гори, біля яких жили на Закарпатті. Слухали музику, збирали яфини (так в тих місцях називають чорницю), а ще — гриби. Руслан завжди знав, де вони ростуть, хоча їсти їх не любив. Іноді братів в горах заставала гроза. Проте вони не боялися, бо були разом.
Завжди поруч, веселий, стійкий, витривалий: Руслан Чоп’юк ще в ті дитячі роки не відставав від брата в горах, хоча й був молодшим на три роки. Впертий: якщо щось вирішив, йшов до останнього, не озираючись. А ще сором’язливий. Тому любив посміятися над собою й ніколи — над іншими.
Після закінчення школи навчався на Львівщині у професійному училищі на електрогазозварника. Це звучить нудно тільки для тих, хто не бачив, як він захоплювався художнім кованням і які металеві підсвічники з трояндами він там зробив. Один зараз тепер вдома в батьків, інший він подарував другу по службі. В училищі ним пишалися.
Старший брат, Юрій Чоп’юк, тоді вже викладач математики в Київській школі економіки, радив молодшому після училища йти в Івано-Франківський університет нафти й газу, «бо там багато технічний спеціальностей». А Руслан раптом сказав батькам, що хоче на військову службу. Він давно любив грати «в стрілялки», хоча мамі це не подобалося. Всі здивувалися, але якщо він вже вирішив, відмовляти було безнадійно.
В армії Руслан потрапив у Президентський полк, службу проходив у Києві. У сусідніх селах запитували, cкільки Чоп’юки заплатили за те, щоб його туди взяли. Корупція для цієї релігійної родини неприйнятна, а Руслана розподілили у Президентський полк через досить високий зріст. На військовому параді на честь 30-річчя незалежності України в почесній варті Руслан стояв по праву руку від Президента. Це була гордість села й навіть району.
Після закінчення строкової служби в армії Руслан поїхав на роботу до Чехії. Він і народився там 2001 року, коли батьки були на заробітках. В Чехії давно живе частина родини матері. Руслан мріяв заробити там на будинок і одружитися. Спеціальність газозварника, яку він здобув в училищі, мала там попит.
Однак за декілька місяців почалося повномасштабне вторгнення, і він виявився одним з тих чоловіків, які відразу повернулися додому.
Районний військкомат відразу розподілив його у 128-у гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Спочатку в піхоту, потім — навідником. Воювати пішов і батько Руслана. Мама тоді була вагітна п’ятою дитиною.
Після короткого навчання Руслан потрапив на фронт і брав участь в бойових діях майже пів року. За тиждень до Великодня він зник зі зв’язку під час боїв за місто Лиман на Донеччині , а мама помітила, як до хати влетіла й кружляла пташка — погана прикмета.
Тоді Руслан повернувся. І розповів братові, що його підрозділ потрапив в оточення, і лише дивом, а точніше інтуїцією та сміливістю командира, вони врятувалися й винесли поранених на собі.
Влітку 2022-го року Руслана ненадовго відпустили додому — в Івано-Франківському пологовому в нього народилася сестра. Мати вийшла з нею на руках з лікарні, двоє молодших братів теж були там. На фото з того дня видно, який Руслан щасливий попри втому й декілька контузій.
Потім Руся з’їздив в село. Сходив до церкви. Це в нього родинний звичай, який він і в армії не полишав. Щонеділі під час служби у Президентському полку в Києві він ходив до церкви. Це було так нетипово для його ровесників і так вразило місцевих священників Української православної церкви, що вони нагородили його медаллю за «За жертовність та любов до України». У рідному селі Руслан провідав хрещених батьків і зіграв на цимбалах гімн України.
Руслану не дуже цікаво було навчатися в звичайній школі, а от музична його захопила. Разом з братом вони їздили займатися в ній у районний центр. Юрій грав на баяні, а Руслан — на цимбалах і бубні. Музика давалась їм легко. Вони швидко потрапили до оркестру гуцульських інструментів і їздили з виступами по школах і конкурсах. Вже дорослими брати часом грали один одному щось по телефону.
Після короткого візиту додому Руслан повернувся на фронт, бо «обіцяв». 14 жовтня, тоді ще цього дня відзначали свято Покрови та День захисника й захисниці, Руслан подзвонив додому. Він вже щось відчував, але сказав «Я не боягуз, якщо мене відправляють, я піду». Наступного дня Руслана відправили в бій на Херсонщині, а за декілька днів після цього керівник місцевого військкомату прийшов до них додому. Він дуже поважав маму Руслана, тому вирішив сказати їй особисто про загибель сина.
Документи Руслана знайшли, але обгорілі рештки були невпізнавані. Тому почалися тривалі місяці очікування результатів ДНК-експертизи й бюрократичного пекла. А ще — надії. Хоча Руслан і попереджав, «якщо зник безвісти, значить, згорів».
Майже через рік після зникнення Русі Юрію під час лекції подзвонила мама. Він вийшов з аудиторії відповісти й почув, що смерть брата офіційно підтверджена. Він повернувся до студентів і провів пару до кінця.
Після загибелі брата він втратив вагу й пішов у спортзал. У школі йому забороняли спорт через проблеми зі здоров’ям. Тепер фізична активність допомогла йому «внормувати моральний стан». Восени 2024 він навіть пробіг разом з американським істориком і письменником Тімоті Снайдером свої перші 5 кілометрів у межах благодійного забігу Run for freedom у Києві. Руслан наче був десь поруч. Він любив спорт, грав у футбол, боксував.
Батьків в горі підтримує віра. Дають сили жити й молодші діти.
Найменший син, хлопець з особливостями розвитку, досі чекає на Русю. Якось Юрій приїхав додому, і він cпочатку зрадів, а тоді підійшов до мами та приклав дві долоні до голови — зверху й праворуч, — наче запитував, де той брат, що військовий.
Військовий брат похований недалеко від гори, на якій він з братом дитиною збирав гриби й ягоди. Таким було бажання його батьків. Мама Руслана з дитячим візочком приходить до сина щонеділі після церкви. Сестру Руслана назвали Мирославою.
Після поховання брата Юрій запропонував своєму університетові створити в пам’ять про брата стипендію для студентів. Родина вирішила спрямувати на це частину грошей, які Руслан заощаджував на будинок. КШЕ відразу погодилася. Стипендію отримуватимуть студенти, які продемонструють прогрес і зусилля, — якості, якими вирізнявся Руслан Чоп’юк.
Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Руслана.