Лідер, друг, захисник
Головний сержант з Житомирщини
Тімур Абубакаров
Війна була в житті Тімура Абубакарова від народження. Його батько був ічкерійцем. За декілька місяців після народження сина він поїхав провідати родину й більше ніколи не повернувся. Востаннє його бачили на території Російської Федерації. Попри роки пошуків його досі вважають зниклим безвісти.
Тіма, як називали його найближчі, ріс з мамою та старшою сестрою в селі на Житомирщині. Він швидко взяв на себе роль чоловіка в родині й дуже рано почав підробляти, щоб допомагати мамі. У них були й до кінця збереглися близькі й довірливі стосунки.
Не зважаючи на раннє дорослішання або, може, й завдяки йому, він добре навчався, активно брав участь у всіх шкільних заходах і конкурсах, співав в народному гурті. У Тімура був сильний й глибокий голос. В юності він так часто його демонстрував, що дорослим вже не дуже любив це робити. Але якщо вже вдавалося його вмовити, це завжди було щось особливе. Іноді це траплялося під час дружніх та родинних застіль. Тіма любив їх. Під час одного з них він якось запропонував заспівати хіт гурту «Плач Єремії» — «Вона». Виявилося, що друзі з Луганська не знали її. Тімур, звісно, виклався, щоб пісня справила на них враження. Це всім запам’яталося.
А ще він завжди підспівував, коли чув пісню Perfect Еда Ширана. Це була їхня з дружиною Катею весільна пісня. Катя, щоправда, завжди забувала про це і щоразу дивувалася, коли Тімур брав її в танець під цю музику.
У Тімура був не тільки сильний голос, а ще — вміння слухати. Він часто говорив, що невміння спілкуватися — це важлива проблема українського суспільства і що всім потрібно вчитися говорити про складне, а особливо — слухати. Він умів. Після його загибелі дружині почали писати незнайомі люди, яких Тімур брав попутниками в дорогу через сервіс BlaBlaCar. Вони розповідали, як дорогою він їх вислуховував, підтримував, давав поради. Одна з таких випадкових попутниць навіть стала подругою для Каті.
Тімур дуже любив вчитися і мріяв вступити до університету після школи, але з першого разу не вийшло через непорозуміння під час ЗНО. Тому він спочатку пішов в місцеве училище на маляра-штукатура, а після — на строкову службу. Тімур служив на Київщині і отримав в армії військову спеціальність артилериста. Після цього він підписав п’ятирічний контракт з місцевою механізованою бригадою й обійняв посаду командира гармати. А ще, звісно, вступив до університету. Вища освіта залишалася його метою.
В армії Тімур так добре себе зарекомендував, що після року служби його відібрали для участі в миротворчій місії в Косові. Вдома саме тоді розгорався Євромайдан, і Тімур дистанційно почав спілкуватися з приятелькою дитинства — Катею. Вона з родиною були активними учасниками тих подій, і йому було цікаво почути їхню думку. Особливо тому, що серед військових тоді велась антимайданна пропаганда. Катя та її родина в результаті відіграли важливу роль у формуванні його самоідентифікації як патріотичного українця.
Коли Тімура з іншими миротворцями повернули з Косова для участі у домашній війні, Катя з друзями-волонтерами допомагали йому спорядитися. Разом вони знайшли бронежилет, а особисто Катя витратила свої заощадження, які збирала на новий фотоапарат, на аптечку для нього.
За день до свого від’їзду Тімур прохопився їй, що ніколи не був у Львові і не знає чи ще доведеться побувати. Катя запропонувала показати йому місто. З тієї поїздки вони вже повернулися парою. Першого осіннього дня 2014 року Тімура проводжала на війну кохана.
Спочатку він брав участь у бойових діях як артилерист, пройшов важкі бої під Авдіївкою, забезпечував вихід українських військ з Дебальцевого, воював під Бахмутом. Згодом Тімура перевели до 72-ої окремої механізованої бригади. Разом із побратимами він брав участь в бойових діях на Донеччині вже як піхотинець. Там у нього з’явився близький друг — офіцер Андрій Верхогляд, який потім стане Героєм України.
Той перший досвід війни дуже змінив Тімура, навіть колір очей у нього став іншим. Як і погляд, яким він дивився на світ. Університет, який він так мріяв закінчити, довелося покинути — бойові дії були несумісні з навчанням.
Після російсько-української війни Тімура ще на сім місяців відправили до Ліберії в рамках миротворчої місії ООН. Африка справила на нього сильне враження, він замислився про розвиток власної країни й особистісний ріст. 2018 року контракт з армією закінчився, і Тімур вирішив його не продовжувати. Тоді про це мало говорили, але в нього був ПТСР. Коли він чув феєрверки, то міг впасти на землю і закрити руками голову. Щоб допомогти йому і собі як його дружині, Катя почала ходити на групи підтримки для дружин військових.
Найбільше Тимурові допомогло те, що він дуже швидко після армії почав навчатися. Знову. Спочатку пішов на програму з підприємництва для ветеранів в Київську школу економіки, де, окрім «атовців», були військові волонтери та учасники Революції Гідності. Їх всіх об’єднувала війна, схожий досвід і цінності. Атмосфера була дуже довірлива. Тімур багато думав тоді про свою мету й місію, читав Платона й Арістотеля. Потім за рекомендацією свого ментора вступив на міжнародну програму з оптимізації виробництва та влаштувався менеджером спочатку на завод у Житомирі, а потім у міжнародну компанію в Борисполі.
Він нарешті почав жити життя цивільної людини — працював на роботі, яку любив, планував проєкти, які надихали, мав родину, колег і друзів. Катя розвивала кар’єру фотографки, у пари народилася донька Устина. Вони мріяли переїхати до Києва. Тімур називав столицю своїм найулюбленішим містом і вступив там до вишу. Знову.
Попри це він продовжував готуватися до війни — їздив на полігон, щоб не забувати воєнні навички, регулярно тренувався в спортзалі. Завжди тримав контакт з побратимами, регулярно бував на фронті як волонтер. Він був переконаний, що «мир — це час готуватися до війни».
24 лютого Тімур ще був цивільним і студентом третього курсу політехнічного університету в столиці, а 25-го вже на позиціях своєї колишньої 72-ої бригади. Спочатку він обороняв Київщину, потім воював на Сумщині, звільняв Харківщину, брав участь в боях на Сєвєродонецько-Лисичанському напрямку. Потім його перевели у 118-ту бригаду.
У перший рік великої війни він особливо часто повторював, що «свобода — це найбільша цінність», а «незалежність — велика відповідальність». Дисципліна й відповідальність були для нього тоді головними опорами. Сам він намагався бути такою підтримкою для друзів, побратимів, підлеглих.
Тімур був взірцевим сержантом — найпідготованішим бійцем, лідером і психологом. Він ще під час своєї участі у миротворчих місіях за кордоном побачив приклади сержантства від військових із США та інших країн. Вже після вторгнення він працював у робочій групі Сухопутних військ Збройних сил України над посиленням ролі сержантів в українській армії.
Про Тімура часто говорили, що він був народжений для війни — зразковий військовий, побратим, командир. Для близьких він був народжений позитивно впливати на людей, змінювати їх на краще. Він прагнув рости й розвиватися, планував амбітні проєкти в сфері бізнесу й соціального захисту ветеранів. Мріяв навчати молодь і об’єднувати лідерів заради сталого розвитку громади, міста, країни. Старі й нові побратими по службі, колеги й друзі називали Тімура «термоядерним реактором ідей» і «реалізатором неможливих рішень», «людиною з дуже рідкісною чуйкою у справах», ерудитом, харизматичним чоловіком і добрим другом. Він подав руку кожному з групи, коли першим зійшов на найвищу українську гору Говерлу. Він сів за кермо рейсового автобуса, водію якого зненацька стало погано. Коли його друг Андрій Верхогляд загинув на війні, він, звісно, підтримував його дружину з дитиною.
Сам себе Тімур називав просто «справжнім і щирим», казав, що прагне не вдавати з себе того, ким не є, і довіряє людям. Він багато думав про лідерство, хоча й казав скромно, що поки є лідером тільки власного життя.
Тімур загинув у Запорізькій області 2 серпня 2023 року. Буквально напередодні він встиг отримати з дому подарунки до річниці весілля — розмальовану донькою коробку з військовим одягом, новими тактичними рукавицями і листом від дружини. Тімур був дуже розчулений. Одну з подарованих рукавиць після його загибелі Каті повернули.
На його тридцятиліття, влітку 2024-го, друзі влаштували вечір пам’яті в кав’ярні: Тімур дуже любив фільтр-каву. Колись вони розмовляли з Катею чисто гіпотетично про похорон, і він сказав, що не хотів би класичних поминок, а саме вечір зі спогадами й розмовами. Катя з друзями так і зробили. Були теплі розмови, спогади, співали пісню гурту «Плач Єремії» – «Вона».
Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Тімура.