Доброволець,
лінгвіст, фотограф,
нонконформіст

32–літній Валерій Ніканоров
з Дніпра

У Валерія Ніканорова на зап’ястях обох рук було два татуювання – на одній відтиск собачої лапи з підписом “fac fidelis – sis fidelis”, що в перекладі з латини означає “будь вірний тому, хто вірний тобі”, а на другій – тризуб з автоматів і дата загибелі побратимів.

За цими татуюваннями після загибелі його опізнав батько з сестрою Юлією. З нею у Валерія був особливий зв’язок. Вони з тіткою жили деякий час разом, коли Валерій був дитиною, і залишилися однодумцями на все життя попри різницю у віці в 16 років. Вони навіть університет обирали разом. Валерію подобались і легко давалися іноземні мови, тому Юлія запропонувала йому вступити в металургійний університет на технічний переклад. Вчити мови в педагогічному виші з майбутніми вчителями Валерій не хотів. Хоча дітей він любив. Мав гарні стосунки з сином тітки, а після війни мріяв про своїх. Уявляв, як розповідатиме їм, як воював.

Валерій дуже любив рідний Дніпро, безкінечно фотографував його, серйозно вивчав його архітектуру і писав про це у соцмережах. Вважав Дніпро містом, яке “зламало хребет Новоросії” у 2014-ому році і називав себе “гопно-дніпряно”. 

Другим його улюбленим містом, легко здогадатися, був Харків. Валерій цінував Держпром, площу Конституції, старі будинки на вулиці Дарвіна й пляжі “Журавлівки”. Ну й, звісно, пісню харківських футбольних вболівальників про Путіна. Сам він, звісно, вболівав за футбольний клуб “Дніпро”. В спорті Ніканоров був більше глядачем, аніж учасником. Через слабке здоров’я він займався ним тільки в глибокому дитинстві – трошки карате, трошки м’яч ганяв. А загалом, сидів вдома і весь час щось читав, майстрував, вирізав і, як запам’яталося рідним, талановито ліпив. 

В родині дніпровської технічної інтелігенції він був ліриком і гуманітарієм. Спочатку любив, коли йому читали мама й бабусі, потім почав читати сам.  Вдома завжди було багато книг. Перші йому купувала прабабуся, яка дуже на нього вплинула. Він любив енциклопедії і книги про війну, залишав у них закладки на найцікавіших місцях. Його цікавило все – від історії, культури та мов до економіки, політики, військової справи. Мама завжди з ним радилась, який фільм подивитись, яку книгу почитати, за кого голосувати, що в країні відбувається. Він весь час якісь знання здобував, щось вивчав, копав, досліджував, а якщо вже захоплювався чимось, то “копав до ядра землі”. Наприклад, коли займався фотографією, то квартира буквально перетворилася на фотостудію з колекціяєю хромакеїв, фотоліхтарів і іншою професійною технікою.

З одного боку, він був глибокий інтроверт, з іншого – зробив собі татуювання на честь загиблих побратимів і часто згадував про них в розмовах. Його найбільшим задоволенням було читати вдома у товаристві собаки і поруч з тим він мав широке коло спілкування з різних тем. Після його загибелі всі ці контакти продовжили спілкування з його мамою – це дає їй розраду і сил.

Валерій був дуже прямолінійним, не визнавав умовностей і загальноприйнятих авторитетів. Завжди мав власну думку, часом безапеляційну, яку міг відстояти в розмові з будь-ким. 

Коли Путін напав на Україну вперше, мама вмовляла Валерія послужити країні без вступу до армії. Наводила приклад одного з дідів, який не брав безпосередню участь у бойових діях під час ДСВ, а відбудовував заводи. Валеру переконати, звісно ж, не вдалося і у вересні 2014 року він буквально поставив її перед фактом – вже зібраний покликав її вийти з роботи попрощатися. Записатися в регулярну армію він не міг через “білий квиток” по здоров’ю, тому подався в добровольчий батальйон Донбас. Позивний собі він обрав, ні багато, ні мало, на честь французького літака винищувача – Rafale.

Воювати він пішов майже дитиною – в 2014-ому йому було тільки 24. Для рідних це виявилося несподіванкою тільки наполовину. Його важко було уявити в такій ієрархічній структурі, як армія, а разом з тим, було ясно, що “Валєра не стерпить, що хтось посягнув на “його” – країну, дім, місто. В нього на вікні висів прапор України, коли це ще не було модним. Одного разу в будинку, де жила родина Валерія, трапилася пожежа і сусіди вибігали зі своїх квартир з речами, а він – з паспортом і прапором. Ніканоров часто казав, що для нього найголовніше – це Україна та вірність. “Я своє життя віддам за це”, – говорив він. 

Як не дивно, але людина, яка не звикла підкорятися правилам і авторитетам і постійно конфліктувала через це ще зі школи, змогла бути дисциплінованою на війні. Там все було “чітко і нічого зайвого”. Там він відчував себе потрібним 24/7. 

В батальйоні Донбас Валера був звичайним солдатом-піхотинцем і, здається, лише одного разу перекладав з англійської на англійську інтерв’ю керівника батальйону іноземним медіа. Зимою 2015-го Ніканоров брав участь в боях під Логвиново під час Дебальцівського котла на Донеччині. Там він втратив двох побратимів, рештки і так слабкого здоров’я, і демобілізувався раніше, ніж планував.

Втім, війна, звісно вже ніколи не покинула його. Валерій продовжував спілкуватися з побратимами, вивчати військову теорію, читати воєнну літературу. Зробив собі татуювання в пам’ять про загиблих друзів. Пішов навчатися на програму для підприємців-ветеранів в Київську школу економіки. На лекціях багато палив, не встаючи з ліжка, хоча йому це було заборонено за станом здоров’я, ставив викладачам незручні запитання, сперечався.

Працював керівником відділу продажів одразу в декількох компаніях, заснував власний бізнес – бюро перекладів “Vatra Translation”. Самостійно почав вивчати арабську та польську мову на додачу до англійської, німецькою та французької, які вже знав. Поховав друга, німецьку вівчарку Марса, і зробив собі татуювання на честь нього. Марс з’явився в нього відразу після університету. Спочатку він хотів кішку, а коли мама категорично відмовила, запропонував завести собаку. “Яку собаку?”, – запитала мама. “А ось за декілька годин побачиш”, – відповів він, і привів Марса.

Через пару років після його смерті Валерій завів “собаку гладіаторів” – кане корсо. Варіанти імені обирав на своїй сторінці у фейсбук. Зупинився на Лоренцо – на честь Медічі, італійського державного діяча, правителя його улюбленої Флоренції. Лоренцо виріс у 60-ти кілограмового кобеля, відвідав з Валерієм майже всі лекції Київської школи економіки, став улюбленцем друзів, однокурсників, побратимів і просто читачів у фейсбуку. Валера називав його “плюшевим сонечком” і публічно обіцяв колись звозити в Ялту. Напередодні вторгнення вони гуляли з ним ранніми темними ранками по Дніпру.

Велику війну Валерій передбачав і попереджав про це близьких. Напередодні читав вдома нон-фікшн “Як Україна втрачала Донбас” Дениса Казанського та Марини Воротинцевої, а також – “Техніку бою” швейцарського військового та воєнного теоретика Ганса фон Даха. Купував собі новий військовий одяг. А ще – старанно і захоплено виготовляв власними руками мандалорський шолом з “Зоряних війн”.

24 лютого, з рюкзаком, шо важить “як самець індійського слона”, він, ветеран з інвалідністю, отриманою після першого разу служби, “припхався” в військомат  в чергу з таких же добровольців. Там записали його дані і відпустили додому. Він, звісно, не збирався сидіти вдома, а відправився до друга, якому вирішив залишити на час війни собаку. Лоренцо серйозний пес і йому потрібен був час, щоб прийняти нову людину і звикнути її слухатися. Мама Валерія в той час вже жила в Ізраїлі і знову, вже вдруге, переконувала його послужити країні іншим чином, наприклад, на інтелектуальному чи перекладацькому “фронтах”. Валера відповідав: “Я винен хлопцям, які загинули. Я маю помститися”. 

Знайшовши собі місце для служби, він до останнього говорив мамі, що вони на полігоні, а 16 березня 2022 року після обіду – перестав. Родина шукала його півроку, доки білоруський журналіст Дмитро Галко не опублікував у Фейсбук фото дерев’яного хреста з прізвищем Валерія та ще одного чоловіка. Так рідні знайшли Валеру і дізналися історію його загибелі. Навіть вона відображала його неординарний характер і спосіб життя, кажуть вони.

Вчотирьох з іншими військовими розвідниками Валерій зайшов в окуповане село на Харківщині. Двоє з них потрапили в полон, а Валерія і ще одного дніпрянина, Володимира Лазаренка, вбили. Місцеві жітели випадково знайшли їхні тіла зі слідами катувань і попросили у росіян дозволу поховати їх і записати прізвища. Після деокупації вони розповіли про це спочатку журналісту Дмитру Галку, який робив репортажі зі звільнених територій, а потім і рідним Валерія. Після закінчення війни мама Валерія планує приїхати з Ізраїлю на Харківщину і особисто подякувати людям, чия небайдужіть та сміливість повернули Валеру додому. Хоча б загиблим.

За попередніми даними, вбивство Валерія та його побратима сталося з 17 по 19 березня, але поки що на його хресті в Дніпрі вказано лише “березень-квітень 2022-го року”. Тітка Юлія вже третій рік невпинно і незворушно бореться за встановлення точної дати і обставин його загибелі. Родині важливо офіційно з’ясувати і задокументувати цю дату, а також те, що російська армія катувала українських полонених і порушувала закони війни від самого початку повномасштабного вторгнення.

Собака Валерія, його “плюшеве сонечко”, залишився жити у друга, якому Валерій його залишив, коли йшов на війну. Він досі майже не розстається з його улюбленим бордовим светром – спить на ньому, обіймає його і не любить, коли його кидають в прання. Пес ще молодий і має дожити до обіцяної йому поїздки в Ялту, а також до встановлення точної дати загибелі Валерія та покарання за неї воєнних злочинців.

Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Валерія.