Програміст, який змінив військову медицину України

Герой України, сержант Євген Храпко

Мало хто знає або навіть чув про Євгена Храпка, але кожному в Україні відомі результати його роботи. Це він, програміст, який ніколи не мав стосунку ні до армії, ні до медицини, перевів радянську систему допомоги на полі бою в українській армії на найсучасніші світові стандарти.

Звідки захоплення тактичною медициною у програміста й випускника технічного вишу з Миколаєва — невідомо. Навіть батько, з яким у них були дуже близькі стосунки, дивувався. Але не відмовляв, бо знав, що це безнадійно. Він ще до війни був активним волонтером Червоного Хреста і брав участь у навчанні цивільних правил першої допомоги, а після її початку, у 2014-ому, долучився до Першого добровольчого мобільного шпиталю й надавав першу домедичну допомогу на передовій. Цей досвід став настільки важливим для нього і так добре йому вдавався, що перетворився на справу життя. 

Закінчивши всі можливі вишколи в Україні, 2015 року він поїхав до Литви на спеціальну освітню програму для тактичних медиків. Окрім набуття нових знань, він зустрів там майбутню дружину Тетяну. У її спогадах Женя тоді був «фактурним» – поставним, високим і в специфічних окулярах. Замість звичайних, «цивільних», він носив тактичні військові, під які одягав діоптрії. Близькі за це лагідно називали його «шестиоким». Тоді Євген видався Тетяні трошки зверхнім і зарозумілим, а ще — дуже прискіпливим і допитливим. Відповіді інструкторів його не задовольняли, кожне тренування він сприймав дуже серйозно, а кожну навчальну симуляцію проходив бездоганно.

Тетяна приїхала на те навчання як цивільна медикиня з Харкова, а Євген як досвідчений парамедик з бойовим досвідом, але у них виявилося багато спільного — обоє дуже любили навчатися. Після навчань вони вдвох йшли розбирати почуте, до ночі малювали схеми, вивчали алгоритми, розробляли таблички. Їх звело ботанство. 

Доволі швидко після першої зустрічі Євген переїхав до Тетяни у Харків, на Салтівку. Йому подобалось місто. Хоча, звісно, він бачив тисячі можливостей для покращення. Ну от хоча б пішохідної доріжки від їхнього дому до метро. Вдома він теж прагнув досконалості або хоча б бездоганного порядку. Каталогізував домашню бібліотеку. Начищав столові прибори. Методично й наполегливо розбирав всі захламлені чи занедбані місця. Мив і чистив взуття. Якщо щось неможливо було покращити або швидко полагодити, занотовував це в список на холодильнику й викреслював маркером зроблене. 

З Тетяною вони стали не тільки парою, а 2016 року разом підписали трирічний контракт з армією. Під час служби обидва стали учасниками першого в Україні 68-тижневого американського курсу Combat Medic. Женя закінчив його на відмінно. Він взагалі завжди та скрізь був найкращим студентом. Посередність в навчанні для нього була неприйнятною

Служити разом Євгенові й Тетяні було добре. Женя дуже опікав дружину, навіть одяг для служби, найкращий і найсучасніший, їй обирав він. Тетяна підтримувала чоловіка в труднощах, а їх не бракувало. Жені в армії було складно через його фанатичну жагу ідеалу: в армії змінити щось чи покращити швидко було практично неможливо.

При цьому завдяки своїй експертизі Женя відразу став неформальним лідером в сфері тактичної медицини. Він слідкував за всіма новинами, був ознайомлений з усіма протоколами, вивчав увесь описаний досвід. За рік після служби його, солдата, підвищили до сержанта й вже призначили виконувати обов’язки командира навчальної військової частини, а по факту — будувати перший в Україні навчальний центр тактичної медицини. Саме він, вчорашній цивільний програміст, очолив розроблення й впровадження навчальних програм з тактичної медицини для всіх військовослужбовців країни, що воює. 

Храпко був дуже вимогливим керівником. Спочатку його ненавиділи за це, а потім любили, бо розуміли, що тільки з таким підходом можна робити щось справді глобальне. Наприклад, перевести колишню радянську армію на сучасні медичні протоколи. Це було дуже складно через побутовий саботаж більшості задіяних в цьому структур і людей, які боялися змін, не хотіла працювати більше й інакше. Без ентузіазму та впертості Жені, інколи, може, і надмірних, всі, хто разом з ним прийшли покращувати армію, вигоріли б, зневірилися, пересварились чи повтікали. Він мотивував своїм прикладом і заряджав перфекціонізмом. Його похвала була подією, хоча він це не дуже вмів. Його боялись підвести й не хотіли розчарувати. Його називали «натхненником», «монолітом», «Сізіфом», «бульдозером» і «хрещеним батьком українських військових медиків».

Самого Храпка теж підживлювала енергія людей, з якими він працював. Попри складний характер у нього було широке коло спілкування й багато друзів. Велика кількість людей тягнулася до нього. Він був дуже добрий і сентиментальний, хоча й запальний. Міг копати речі ногами зі злості, якщо щось не виходило, а міг нести морозної ночі гарячий чай друзям, які застрягли в заторі, і плакати, якщо не вдалось когось врятувати. 

А ще він розслаблявся, коли сідав за свої монети. Чистив їх, перекладав зі стоса в стос, вивчав, розглядав у величезну лупу. Вдома у Тетяни на туалетному столику не залишилося місця для косметики — все було заставлене монетами, лупами та електронними вагами для їхнього зважування, а друзі неодноразово стояли в чергах, щоб купити йому наступну монету. Женя колекціонував монети з властивим йому фанатизмом. Хоча все інше він колекціонував так само: марки, листівки, журнали з військової авіації, медичні брошури та інструкції часів Другої світової, аптечки, медичні вироби різних армій різних років. Для дружини він організував персональну колекцію: з кожної без винятку поїздки привозив дзвіночок. Металевий, порцеляновий, скляний, керамічний. Ця колекція більше ніколи не поповниться.

У результаті, завдяки роботі Храпка й таких самих добровольців-фанатів замість радянського санітарного інструктора в українській армії з’явилася спеціальність «бойовий медик та медикиня» та інші штатні посади для медичного персоналу без медичної освіти. Женя попри це ніколи не відчував себе повністю задоволеним своєю роботою, і вмовити його простіше до цього ставитися не вдавалось нікому.

З таким підходом неможливо було уникнути втоми й вигорання, тому після закінчення трирічного контракту з армією Женя вирішив не поновлювати його. Але і в цивільному житті його продовжувала цікавити тільки тактична медицина. Він відразу пішов викладати в симуляційний центр медичного вишколу харківського університету Каразіна. Продовжував навчати військових і цивільних. Мріяв вивчити досконало англійську та здобути-таки медичну освіту, наприклад, реабілітолога. Тим паче, що йому гарно, — а як інакше, — вдавався масаж. Але взагалі Жека не був мрійником. «Cуворий реаліст», як кажуть рідні, він ставив завдання, писав списки справ, планував і розкладав все по поличках. 

2021 року він долучився до команди сертифікованих інструкторів Європейської ради реанімації. Проводив там курси з базових реанімаційних навичок для лікарів та молодшого медичного персоналу. А ще — вступив на програму з підприємництва для ветеранів Київської школи економіки. По закінченню він представив бізнес-план упроводження тактичної медицини у цивільне життя. Женя був переконаний, що не тільки кожен учасник бойових дій та військовослужбовець, але і цивільний повинен мати базові медичні знання, що перша допомога має стати обов’язковим предметом шкільної освіти в країні. 

У день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Храпко був у Львові й відразу повернувся до Харкова, щоб долучитися до своєї колишньої бригади бойовим медиком. Колеги й друзі вважали, що він був би корисніший як інструктор в тилу, але Євген просто не міг не бути на фронті, тому навчав по змозі  «в полі».

Він встиг провести понад 100 евакуаційних виїздів за пораненими у найнебезпечніші ділянки фронту, а 11 червня 2022 року машина, у якій він з побратимами евакуював поранених, підірвалася на міні на Харківщині. 

Після загибелі Жені колеги ініціювали його посмертне нагородження званням Героя України й орденом «Золота зірка». Попри важливу роль і роботу Храпко ніколи не піарився і уникав зайвої публічности. Ця нагорода стала підсумком його професійного життя й визнанням важливості й ваги того, що він зробив для армії, а отже, для всієї країни й суспільства. Її зберігає  батько Євгена в Миколаєві. Поховали Храпка в Харкові.

Через два роки після його загибелі в родині Тетяни досі постійно говорять: «А що б Женя зробив?» або «Женя такого би не стерпів! Женя зараз би лютував!». Завдяки його інтелектові, підходові і життєвому досвідові його сприймали як людину, до якої треба дослухатися, і син-підліток Тані від першого шлюбу, і її батьки. 

Такий вплив Євгена зберігся не тільки на родину. Сотні людей досі роблять вчинки й ухвалюють рішення з огляду на те, як би Женя на це зреагував, що б він сказав і зробив. Він залишився величезним авторитетом у своїй сфері та встановив для всіх, хто його знав і навіть не знав, дуже високу планку, яка не гнітить, а надихає.  

Список того, що Женя Храпко планував, але не встиг зробити, досі висить на кухні в квартирі на Салтівці. Ні в кого немає стільки сил та енергії, щоб швидко втілити все ним задумане. Такий самий список, хоч і уявний, він залишив нам всім своїм прикладом: не йти на компроміси щодо якості, робити найкраще з можливого, бути частиною рішення, а не проблеми, не жаліти себе, піклуватись про рідних, садити найкраще насіння, навіть якщо не побачиш, як воно проросте.

Текст — Анастасії Берези.
Фотографії надані родиною Євгена.